Главная » 2011 » Май » 6 » „Я ПРАЦЮЮ ДЛЯ СЕБЕ”
10:18 „Я ПРАЦЮЮ ДЛЯ СЕБЕ” | |
| Де ж пролягають кордони провінційності – на географічних картах чи в наших душах? І яка провінція сумніша: регіональна чи духовна? Тема, що й казати, широка і хвилююча, бо, мабуть, немає в нашому місті причетної до творчості людини, перед якою б не стояла час від часу питання: для кого я все це роблю, чи потрібно це комусь тут, в провінції? Сьогодні свою точку зору на цю проблему висловлює викладач Ворошиловградського музичного училища, в недавньому минулому соліст-гітарист обласної філармонії Юрій Коломойцев. - Юро, чи доводилося тобі, музиканту, зустрічатися з проявами так званої не театральності, не музичності, коротше сказати – не духовності нашого міста? - Так, і не один раз. Але моє переконання: найменування нашого міста не театральним чи ще якимось не.... – це не глас народу. Я в цьому впевнений, бо рівень не театральності міста, або, як ти кажеш, провінційності, визначається народом, його традиціями, його ставленням до явищ життя. Не можна стверджувати, що нашим людям не притаманні вміння розбиратися в культурі, володіння моральними категоріями, володіти поняттями мистецтва. Є відчуття прекрасного, є свої витоки: був у нас знаменитий народний оркестр, видатні хореографічні колективи, своя опера – все в нашому місті, і кожен завод мав свій духовий оркестр, танцювальний колектив.... Отже, віддавна існує потяг до культури, мистецтва, і ставити на місті печатку духовної провінції – це значить образити народ і виявити невігласами себе. - Ні, я тільки хочу сказати, що корені бездуховності ми шукаємо не там. Причина зовсім не в тому, що нашу область, як на підбір, населяють байдужі обмежені люди. Я знаю, що це не так. А біда в тому, що не вистачає спеціалістів. Немає професіоналів серед тих, хто займається культурою: професіоналів як з точки зору справи, так і з точки зору духовності. Хто формує громадську думку? Не глядач. Чиновники, які займаються культурою, люди, в абсолютній більшості, не об’єктивні і не спеціалісти. Це прямо залежить від недосконалості нашої суспільної системи, зокрема, від протекціонізму, коли важливою справою займається людина, зовсім до цієї справи не підготовлена. І саме з їх допомогою ми звикли вважати духовне чимось другорядним, таким, що приходить саме собою. І в держбюджеті культура на залишковому фінансуванні. Тому і бібліотеки в жахливому стані, і філармонія без інструментів, відсутня можливість нормального проведення репетицій, і український театр не має своєї сцени... І творча людина опиняється в тупику, бо хоче щось сказати і не має такої можливості. Надзвичайно потрібні хороші спеціалісти. Не можна творчій людині варитися у власному соку. Взяти хоча б театр – чому у нас до нього таке, м’яко кажучи, прохолодне ставлення? Театр – це повинно бути диво, несподіванка. А наш театр давно уже нічим не дивує. Чому б не запрошувати відомих акторів з інших міст? Певен: як би в нашому театрі з місяць попрацював, скажімо, Євген Євстигнєєв чи Олег Яновський, - і глядачі б зацікавилися, і наші артисти заграли б по-іншому... Реально це? Цілком. В інших містах, в Донецьку, скажімо, так і роблять. У нас же спрацьовує принцип: культура – справа десята. - То як, на твою думку, що потрібно зараз? - Потрібно більше спілкуватися з глядачами, знати їхні потреби. А далі керівникам культури потрібна мужність спитати в себе: чи можу я те, чого хочуть люди? Якщо так – то працювати, якщо ні – то шукати собі іншу роботу. - Отже, ти вважаєш, що без суттєвих змін вгорі неможливі зміни знизу. А що ж робити тим, хто на ниві культури вже сьогодні? - Як що? Працювати. - А ти особисто ніколи не запитуєш себе: „Для кого я працюю?”. - Запитую. Але це питання мене не лякає, бо я знаю на нього відповідь. Я працюю перш за все, для себе. І якщо собі можу сказати, що працюю нормально, на потребу сьогодення, то знаю, що і слухати мене будуть. „Молодогвардієць”. 13. 02. 1990р. Ю.Черепніна. | |
|
| |
| Всего комментариев: 0 | |